«А по двох днях вийшов він ізвідти в Галилею. Сам бо Ісус посвідчив: «Не має пошанування пророк у своїй батьківщині». Коли ж прибув у Галилею, то прийняли його галилеяни: бачили бо все те, що вчинив він був на святі в Єрусалимі, – вони бо теж ходили на те свято. Він же подався знов у Кану Галилейську, де ото був перетворив воду на вино. А був один царський урядовець, син якого слабував у Капернаумі. Зачувши, що Ісус прибув з Юдеї в Галилею, прийшов він до нього та й заходився просити, аби прибув і оздоровив його сина, той бо мав уже вмирати. Ісус і каже до нього: «Не увіруєте, якщо не побачите чудес та див!» А царський урядовець йому: «Господи, зійди, заки вмре моя дитина!» Промовив Ісус до нього: «Іди, син твій живий». Повірив чоловік слову, що вирік йому Ісус, та й пішов собі. А коли був уже в дорозі, слуги, що йому назустріч вийшли, сказали йому, що син його живий-здоровий. Він же спитав їх, о котрій годині йому полегшало. «Учора ввечері о сьомій годині пропасниця його полишила», – сказали вони йому. І зрозумів батько, що о тій самій годині сталося те, коли ото Ісус йому сказав: «Син твій живий». І увірував сам, та й увесь дім його. Це ж друге чудо вчинив Ісус, повернувшися з Юдеї у Галилею» (Йо. 4: 43-54).
У словах Ісуса, звернених до управителя, чується зауваження: «Не увіруєте, якщо не побачите чудес та див!» Цим зауваженням Ісус закликає працювати над своєю вірою. Щоб ми не прагнули побачити чогось, не бігли за чудесами й дивами, за швидкими зціленнями, але щоб ми вірили! Вірили Ісусові! Не шукали Ісуса тільки тоді, коли нам щось потрібно – навіть якщо це зцілення сина, як у випадку цього царського урядовця, – не тільки, щоб отримати щось від Ісуса, щоб Він щось для нас зробив, виконав наше прохання, почув молитви, зцілив нас або інших, але щоб ми вірили Ісусові. Будували особисті відносини з Ним. Щоб Ісус був важливим для нас – і тоді, коли нам легко, і тоді, коли нам важко, і коли є коронавірус, і коли його немає.
Це час епідемії, ізоляції, відходу в усамітнення – це час віри! Це не час бігу від церкви до церкви, від причастя до причастя, від одного священника до іншого священника, від одних духовних вправ до інших.
Це час віри! Віри в Бога – у те, що Бог із нами, що ми – Його улюблені діти; час, щоб «жити в Ньому», як каже св. Павло. Це час, щоб довірити себе, своє життя, свої сім’ї, інших людей Ісусові.
Ісус учить цьому Своїх учнів і нас. Учить нас свободі та любові. Учить нас посту. Учить нас тиші. Цей Великий піст – час посту й мовчання. А разом із тим і час чистої віри, чистого передання себе Ісусові.
Після переображення на горі Тавор Ісус забороняє учням говорити: «Нікому не розповідайте про це видіння, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих» (Мт. 17: 9).
Чому Ісус не дозволив учням говорити про Свій такий сильний досвід, але закликав їх до мовчання? Хіба заклик до тиші не суперечить природній необхідності говорити після такого досвіду, як переображення?
Розмірковуючи над закликом Ісуса до учнів мовчати, я згадав послання Богородиці від 25 лютого 2020 року.
«Дорогі діти! У цей благодатний час хочу бачити ваші обличчя, перемінені в молитві. Ви настільки занурені земними турботами і не відчуваєте, що весна на порозі. Ви, дітоньки, покликані до покаяння та молитви. Як природа бореться в тиші за нове життя, так і ви покликані в молитві відкритися Богові, у Якому знайдете мир і тепло весняного сонця у ваших серцях. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик».
Наш погляд Богородиця спочатку направляє до життя в природі для того, щоб допомогти нам зрозуміти закономірності духовного життя. Від створінь веде нас до Творця. Від переображення в природі до переображення в нас.
Зима слабшає, весна приходить. Проходять морози, настає відлига. На деревах повільно з’являються бруньки. Це ознака нового життя. Це плід ніжного й чудесного дотику сонця та природи, теплого сонячного проміння та стеблинок. Цього не помітиш в шумі, але – усередині й у тиші. Для нас це відбувається в тиші, але в середині стеблинки відбувається боротьба – «природа бореться в тиші за нове життя». Ця боротьба – процес переображення.
Чоловік із міста прийшов до пустельника, про якого чув, що він надзвичайно мудрий. «Що таке тиша?» – запитує він пустельника.
Той нічого не відповідає. Обидва довго мовчать. Потім почався дощ. Тоді пустельник указав на поле, де він нещодавно посіяв пшеницю. «Чуєш дощ? – запитав він і відразу ж додав: – Дощ просочить ґрунт і допоможе зерну пшениці прорости та вирости. Це я називаю тишею».
Чоловік із міста хитав головою й мовчав. Раптово визирнуло сонце, і пустельник указав на рослину, на якій було видно крихітні бруньки. «Кожен день сонячні промені падають на ці бруньки – і ті потроху розкриваються й таким чином перетворюються на квіти. Це я називаю тишею».
Мовчки вони пішли далі в променях сонця.
Через якийсь час чоловік із міста починає говорити: «Значить, тиша – це набагато більше, ніж відсутність шуму. Тиша – це не пауза, але в тиші щось відбувається – насправді щось найважливіше», – тихо сказав чоловік з міста. І вирішив залишитися в пустельника, щоб пізнавати тишу.
Молитва схожа на те, що відбувається в природі. У ній зустрічаються Бог і людина, Божа любов і людське серце. Якщо людина відкриється Божій любові, із нею станеться щось схоже на те, що відбувається зі стеблом під променями весняного сонця. Божа любов торкається, пестить і наповнює теплом та миром людське серце. Плід цього дотику Божої любові до людської істоти – це переображення серця.
Переображення внутрішнє, воно подібне до бруньок на деревах навесні, і його видно на обличчі. Обличчя сяюче, спокійне й радісне. Випромінює досвід ніжного дотику Божої любові. Однак це не відбувається так просто. Усьому цьому передує боротьба.
Говорячи про важливість непомітності для того, хто молиться, постить і дає милостиню, Ісус веде нас із поверхні в глибину досвіду. Тут, у серці, ми зустрічаємося з Богом, «що бачить таємне». Тільки в тиші серця ми можемо відчути Божий погляд і пережити те, як нас зігрівають промені Його любові. Карло Каретто каже: «Бог незбагненний, і тільки Він може відкрити Себе мені Своїми шляхами, неповторними словами, поняттями, такими, що виходять за рамки будь-яких понять. Тому в істинній молитві від мене вимагається перш за все не діяти, ніж діяти. Мовчання, а не слова. Поклоніння, а не вчення. Готовність, а не рух. Віра, а не розум».
Ісус забороняє учням говорити про Його переображення, тому що їхні серця все ще не були переображені. Вони будуть переображені тільки після боротьби, коли «Син Чоловічий воскресне з мертвих»; тільки після Страсної П’ятниці, Великої суботи, ранку Воскресіння й зіслання на них Святого Духа.
Переображення учнів відбувалося в тиші. У внутрішній боротьбі. Відпустити себе, свої плани та свої ідеї про Ісуса. Умираючи для свого его й дозволяючи Святому Духові прорватися в темряву їхніх сердець. Тільки після цього вони будуть свідчити іншим про те, що пережили самі. Якби вони говорили про свій досвід без переображення свого серця, їхні слова не дозріли б для людей, які їх слухали.
Марія – учителька тиші, тому що Вона говорить зі свого досвіду. Після слів Архангела Гавриїла, яких Вона не зрозуміла, Вона залишається в тиші, міркуванні, входить в глибину і фон цих слів. Євангеліст Лука говорить: «Вона ж стривожилась цим словом і почала роздумувати в собі, що могло значити це привітання» (Лк. 1:29). У кожній новій ситуації Марія не залишається на поверхні подій, але входить углиб, у тишу. Св. Лука говорить: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у своїм серці» (Лк. 2:19). Марія не ходить і не говорить про Свої переживання всім навколо, але зберігає їх у Своєму серці. «А мати Його зберігала всі ці слова у своїм серці» (Лк. 2:51).
Виходячи зі Свого досвіду, Матір учить нас, Своїх дітей: «Тому, дітоньки, у тиші серця залиштеся з Ісусом, щоб Він вас Своєю любов’ю змінював і переображував» (25.07.1998). Зовнішня тиша – це тільки початок молитви серця. Необхідно продовжувати заглиблюватися й увіходити в тишу.
Одного разу люди прийшли до ченця, який жив у самоті й тиші. Вони запитали його: «Який сенс вашого життя в тиші?» Монах цієї миті якраз діставав воду з глибокого колодязя і відповів своїм відвідувачам: «Подивіться в колодязь. Що ви бачите?” Люди подивилися в глибокий колодязь. «Ми нічого не бачимо», – відповіли вони.
Через деякий час пустельник знову кличе своїх гостей: «Подивіться в колодязь! Що бачите? » Люди знову подивилися вниз: «Тепер ми бачимо себе!»
Чернець сказав: «Бачите, коли я набирав воду трохи раніше, вона перемішалася. Зараз вода спокійна. Це досвід тиші й мовчання – ти бачиш самого себе!»
Без мовчання й усамітнення ми не можемо бачити ні себе, ні Ісуса, ні інших людей. Так само без мовчання ми не можемо помітити того, що знаходиться в нас перед очима, що нам дано. А так багато нам дано! Кожен день! Кожна мить! Просто ми, можливо, відкриваємо це тільки зараз. Завдяки чомусь, що зупинило нас у нашому поспіху.
Що це за дари? Члени твоєї сім’ї, повітря, яким дихаєш, птахи, що співають на вулиці, весна, яка вже наближається, блакитне небо, квіти, які з’являються на лугах …
Якщо знаходимося в постійному шумі та розмовах, ми не можемо чути ні свого голосу, ні інших, а тим більше – голосу Бога. Тільки коли серце заспокоїться й око стане уважним, ми можемо чути, сприймати, помічати, розуміти. А це не легко. Це боротьба. Боротьба за те, щоб залишитися сидіти, слухати, дивитися, не говорити, не реагувати.
«Нікому не розповідайте про це видіння, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих» (Мт. 17: 9).
Великий піст. Великдень перед нами. Ми зупинились. Це можливість увійти в тишу… Довіритися Ісусові… Вірити в Нього… Саме зараз, коли це не просто, коли в нас немає звичної безпеки… Саме зараз, коли ми не бачимо рішення, кінця всього цього – саме зараз увірувати в Нього! Будемо вчитися в тиші говорити своїм серцем: Ісусе, я довіряю тобі!