У посланні минулого місяця Богородиця просила нас свідчити з радістю про свою віру та про молитву. Вона закликала нас бути світлом для інших. Наша реальність є світло. Світлом для інших ми стаємо тоді, коли поглинаємо світло від Ісуса, який сказав: «Я — світло світу». Сенс життя полягає в тім, аби віддати своє життя за інших, тобто за Ісуса, який єдиний дає повноту і достаток життя.
Із послання цього місяця бачимо, як Богородиця ходить разом із Церквою Свого Сина. Вона є Матір’ю Церкви. Вона відчуває і глибоко переживає всі болі її дітей на дорозі до прославленої Церкви в небі. Ми є паломницька Церква. Ще не дійшли до цілі, тому нам потрібні підтримка, заохочення і заступництво Небесної Матері.
Наше життя – це подорож. Витримати в дорозі ми зможемо, якщо знаємо, куди нам потрібно йти. Якщо з вірою приймемо Ісусову обітницю, якщо віримо в Ісусові слова, тоді розпізнаємо ціль, до якої спрямоване наше життя. На цій дорозі ми не залишені самі. Святий Павло охоробрює нас словами: «Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам» (Євр. 12,1).
Саме в ці дні, за християнською традицією, ми відвідуємо могили своїх померлих. Ці могили нас попереджають про минущість життя, так, як говорить Пресвята Богородиця у своєму посланні: “Діточки, будьте свідомі того, що ваше життя коротке і минуще”. Буває так, що ми живемо й забуваємо про смерть, нібито вона не прийде або нібито нас це не стосується. Смерть немовби загубилася. Наче її немає. Але смерть не є поза нами. Ми носимо її з собою. Її прихід не чекає на нас у далекому майбутньому, бо кожна наша хвилина, все, що робимо, думаємо, відчуваємо, є смертним. Все людське підлягає смерті. На всьому, що маємо, і ми є спочиває тінь смерті.
…Сенс життя полягає в тім, аби віддати своє життя за інших,
тобто за Ісуса, який єдиний дає повноту і достаток життя…
Ставлення сучасної людини до смерті повниться суперечностями. Смерть – це табу. Про неї не дозволено говорити, її не згадують у лікарнях, уникають згадки про неї на кожному кроці. Сім’я більше не є простором, у якому людина переживає та вирішує хвилини народження, хвороби і вмирання, а місцем для проживання та сну. Турботу за хворими та вмираючими перебирають на себе світські установи. Доленосні миті людини відкидаються на край життя, не вирішуються вже особисто, у родинній спільноті, але технічно, в спеціалізованих установах. З іншого боку, смерть стала засобом розваги, лікарством проти життєвої нудьги в розважальних телепередачах, у фільмах із вбивствами та вмиранням, смертю. Матеріалізація смерті рухається в тому ж напрямку, що і її придушення.
Ставлення Середньовіччя до смерті виражалося проханням: «Від наглої й несподіваної смерті охорони нас, Господи!» Людина бажала останню частину свого шляху пройти свідомо, достойно, особисто, хотіла приготуватися до смерті. Сучасна людина молилася б так: «наглу і несподівану смерть подай нам, Господи». Смерть нехай прийде несподівано, щоб не було часу для роздумів і терпінь.
Чого ми потребуємо? Нам потрібна особиста віра в життя після смерті. Потрібен досвід зустрічі з Воскреслим і Живим. Досвід зустрічі з Ісусом померлим і воскреслим. Потрібна віра в Його присутність у Святих Тайнах. Віра у відпущення гріхів, у прощення, у Хліб, який дарує життя.
Посвятімо своє життя Діві Марії та її Синові, щоб уже сьогодні ми відчули перемогу життя над смертю.
Молитва
Пресвята Діво Маріє, звертаюся до Тебе, присутньої у славі Небесного Отця. Тобі відкриваю своє серце, щоб Ти заступалася за нас, які є ще на дорозі віри, щоб одного дня ми могли перебувати у славі разом з Тобою. Одного разу Ти сказала нам: «Дорогі діти, метою моїх послань є бажання, щоб ви вже тут були щасливі і щоб були там, де я». Своїм Непорочним Серцем притягни нас до Себе, щоб ми через Тебе і з Тобою могли бути ближчими до Ісуса, Твого Сина. Випроси нам глибоку свідомість минущості цього світу і нашого життя на землі, щоб ми могли прагнути за небесним, вічним і непроминальним. Амінь.
о. Любо Куртович