Мені було 28 років, коли вперше їхала до Діви Марії, Цариці Миру, до Меджуґор’я. Мене звати Сандра, мені 32 роки, я зі Словаччини, з містечка Тренчанске Тепліце. Маму звати Людмила. Батька, братів чи сестер не маю. Моя хресна мама Мірка якось запитала, чи не хотіла б я поїхати на молодіжний фестиваль до Меджуґор’я. В той час я працювала опікункою — доглядала 93-річного пана у Німеччині.

Нашу сім’ю утримувала мама. Вона працювала на кількох роботах і ще й навчалася. Відтак моїм батьком був Небесний Татусь і є ним і надалі.

Коли в дитинстві я вдарялася чи падала, завжди знала, чому так сталося. Тоді я з усмішкою дивилася вгору й казала: «Пробач, я знаю».

Я була похрещена, знала, що Бог є, і відчувала, що Він промовляє до мене, але не жила вірою. Я не розуміла, навіщо сповідатися, для чого йти на Літургію, адже Євхаристія — це тільки символ.

В моєму серці були безнадія, страх, тривога, бруд, пил, рани. А коли душа нездорова, нездорове і тіло. До проблем серця додалися проблеми з суглобами.

Незважаючи на те, що в нас не було достатньо коштів, ми записалися на поїздку до Меджуґор’я. За кілька днів до від’їзду в сумочці, яку ніхто не носив, знайшлися словацькі гроші. Не могли їх там забути, бо ми нею не колистувалися. Коли ми обміняли їх на євро, вистачило на те, щоб заплатити за поїздку, харчування та сувеніри. Наша небесна Мама про нас дбає. Перед самим від’їздом все почало валитися – на роботі, вдома, зі здоров’ям.

Але Господь сильніший від усіх проблем світу. Так настав день 30 липня 2011р. о 15.00 керівники паломництва Данка і Владко привітали нас обіймами. Мене вабило море, можливість поспати і спробувати нову кухню. Паломництво я уявляла собі як відпустку — тобто як відпочинок.

А у мікрофоні пролунало: «Ти не можеш повернутися таким, яким їдеш.»

День ми пробули біля моря. Увечері прибули до Меджуґор’я. Пішли до могили отця Славка. Біля сповідальниць відчула у душі такий великий спокій, як ніколи доти. Мала відчуття, що як ляжу на землю — можу й померти. Отже, народитися для Неба. Потім ми йшли поміж людьми, які адорували. Молоді чоловіки стояли на колінах із вервицями в руках. Такого я ще ніколи доти не бачила.

Другого дня Владко розбудив нас рано-вранці: «Йдемо на Подбрдо». «Гмм, ну добре, один раз вийду».

Я не вміла молитися вервицю. Просто так промовляла “Отче наш”, “Богородице”, “Вірую”…

Зернятко за зернятком я дедалі більше наближалася до Богородиці. Я бачила її лише ззаду, сіла на величезний камінь, а тоді Бог показав мені моє життя як фільм. Те, яка я брудна, грішна, яким життям живу, як хочу сама нести свій хрест. Далі я вже не могла. Через мене ніби пройшла найбільша любов, ніжність, добро, Мати Божа. По обличчю мені текли сльози, одна за одною.

Я не могла зупинитись. Але то був не такий плач, як ніби ти вдарився, — то був плач оздоровлювальний, з глибини душі. Сльози, що проходять через труби вашого життя і забирають із собою весь бруд, терпіння і біль.

«Богородице, що зі мною діється, коли я від Тебе за 10 метрів. А що буде, як підійду до Тебе?». Я зійшла вниз. Не бачила лиця Богородиці. За кілька днів, після сповіді, я знову прийшла на Подбрдо до нашої Мами і цього разу підійшла ближче.

То був перший дотик Діви Марії, перша допомога для душі й тіла. Минуло 4 роки, відколи я вперше приїхала до Меджуґор’я.  Вже 4 місяці живу у спільноті “Світло Марії” в Меджуґор’ї, у школі Богородиці — школі любові, перший семестр 🙂 Прошу про молитви, щоб це пройшла.

Дякую Тобі, Мати Божа.

Дякую тобі, мамо моя.