«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи. Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.

Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я був мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний. Тепер же зостаються віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов».   

 (1 Кор. 13:1-13)

«Я боюся не того, що я зробив, але того, що я міг би зробити».

(Патрік Ліннен, єпископ)

Світ заплутався в злі: конфлікти, ненависть і т. д. І немає такої людини чи такої системи, яка була б у стані розв’язати цей гордіїв вузол безладдя. Його може розсікти лише Божественний меч у Божественних руках, загострений Божественною силою — ЛЮБОВ’Ю БОЖОЮ. Без будь-яких наших заслуг ця любов приходить у наші серця. Святий Йоан пише:

«Ми любимо, бо Він перший полюбив нас» (1 Йо. 4:19).

Його любов є запорукою, необхідною умовою зростання нашої любові. У цьому для людини в християнстві криється велика, неймовірна, унікальна можливість усе більше вдосконалюватися, ставши одного разу довершеною особистістю.

Отож ми можемо стверджувати: християнство не шукає людини задля того, аби змінити її на свій розсуд чи за своїми довільними мірками, але людині необхідне християнство, щоб спонукати її до любові, сім’я якої було посаджене в її серці силою Божественної любові. І коли людина вже знає, що сім’я любові посаджене в саду її життя й може рости, тоді вона ніколи не стомлюється робити все для того, щоб її любов зростала. Однак це стремління є лише співпрацею з Божественною любов’ю, від якої походить сім’я любові й благодать росту цієї любові в людині.