Ми приходимо на Месу з нашого щоденного життя, яке складається з постійної боротьби з гріхом. У цій боротьбі світ, плоть і сили темряви стикаються зі світом Бога і світом Духа, любові і миру. Людське серце є ареною, де відбувається ця боротьба. Воно є маяком, з якого має сяяти світло кращого світу, світло кращих людських стосунків, світло правди та миру. Людське серце – це простір, де зустрічаються і обіймаються справедливість і мир. Але якщо гріх бере владу в серці, то від нього походить темрява і всяке інше зло. Святий Павло закликає так: «Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити» (Гал. 5:16)

А в Посланні до римлян сказано: «Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедности, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведности. Бо гріх не буде більш над вами панувати: ви бо не під законом, а під ласкою» (Рим. 6:12-14).

Після кожної Меси ми не тільки покликані, але й озброєні жити Духом і боротися проти вчинків і плодів плоті. У цій життєвій боротьбі досягаються перемоги і зазнаються поразки, чиняться гріхи і здобуваються рани, але також діє любов і відбувається зцілення ран. Такими ми приходимо на Месу, яку Ісус відправляє за нас, і повертаємося з меси оновлені та озброєні. Тому можна сказати, що з першим кроком при виході з церкви, коли ми взяли участь у Ісусовій Месі за нас, починається наша Меса, наша жертва за інших, і наша жертва походить з Христової і веде до Христової жертви як своєї кульмінації, джерела і мети. Тому наше життя може бути також месою, Євхаристією для інших, яка таким чином удосконалюється, об’єднується і діє. Таким чином, з’єднані з Христом у правдивій єдності життя, ми також стаємо живою жертвою на хвалу слави Отця. Ми стаємо Його присутністю в цьому світі і продовжуємо роботу викуплення після того, як ми самі були відроджені плодами того самого викуплення.

З цих причин християнське життя є, по суті, євхаристійним життям, що означає життя любові до інших, якою потім щедро та радо ділимося з іншими. Тут Євхаристія стає джерелом миру. Кожен шлях миру є Євхаристійним шляхом. Там, де живуть з любов’ю і діляться з іншими, народжується мир, і чим більше безумовної любові виявляється до інших, тим легше буде досягти миру з Богом і людьми.

Гріх завжди є реальністю, через яку ми щось вбиваємо в інших – або ми щось у них забираємо, або ми не даємо їм достатньо того, що ми зобов’язані їм дати. Це відкриває двері для різних конфліктів, руйнувань і війн. Наше життя є месою для інших, і цей євхаристійний вимір нашого життя можна розпізнати в структурі Святої Меси.

МИЛОСЕРДНЕ ПРОЩЕННЯ ТА ТВОРЕННЯ ЄДНОСТІ

Ми бачили, що першим актом літургійної жертви є визнання гріхів і молитва, щоб Господь помилував нас. Це є умовою для початку Євхаристійного богослужіння. Бог прославляється своїм прощенням, прийняттям своїх заблуканих дітей, новою зустріччю зі своїми втраченими синами.

У своїй жертві за інших християнин повинен спочатку почати відчувати саме цей вимір літургійної жертви. І то беззастережно. Це означає, що коли ми опиняємося в життєвих обставинах, де ми щось зробили проти когось і знищили можливість єдності, ми повинні негайно і не зволікаючи це виправити. Прощенням і пошуком прощення, це вже здійснено в месі. В серці це вже відбулося, а життєве підтвердження всього цього має бути найприроднішим наслідком найпершої дії Святої Меси.

Якби християнин наполягав на розбіжностях з іншими, на суперечках і конфліктах, спричиняючи цим погані міжособистісні стосунки, він би таким чином заперечував істотну складову свого християнства. Хто не прощає, той закриває перед собою двері і не отримує прощення, а тим самим виключає себе із спільноти, до якої веде все прощення, тому що першим плодом прощення, або примирення, є нове спілкування з Богом і людьми. Непримирення породжує все інше зло в особистому житті людини, родини, спільноти, Церкви і навіть цілого світу. Якби в людей було більше духу примирення та бажання прощати, то можна було б легко подолати конфлікти, війни, розлуки, пияцтво, наркотики, самогубства, тривоги та багато іншого зла. І тут можна зрозуміти, що згрішити, зробити помилку, вчинити гріх – це не є такою великою проблемою для людства, яким є людське небажання прощати і примирятися.

Примиритися з собою означає прийняти себе, і те саме стосується примирення з іншими та з Богом. Прийняття створює нову єдність, яка робить щасливішими, багатшими та змістовнішими людське життя та роботу, як і людське існування в цілому. Розлука, яка походить від гріха, робить людину нещасною, бо немає зустрічі. Тому першим і головним завданням кожного, хто йде на Месу, є прощати і шукати прощення, проголошувати Боже милосердя; своїм життям, вчинками і словами говорити і свідчити про щедре Боже прощення, молитися про благодать прощення і примирення. А на Месі, в якій християнин бере участь в церкві, має молитися за всяке непримирення і за всіх непримирених.