Дорогі друзі, я хотів би поділитися з вами своїм свідченням про те, яким було моє життя та як я відкрив, що Бог дійсно існує.

Я родом із пристойної християнської сім’ї, у якій не було проблем із вихованням. Коли мені було 20 років, моя сестра запросила мене в паломництво в Сантьяго-де-Компостелла, де я зустрів «любов свого життя».

Я навіть і не мріяв про те, щоб зустріти дівчину в паломництві, але коли наше паломництво добігало кінця, вона сказала, що їй було добре зі мною, проте, оскільки ми живемо далеко один від одного (300 км), краще нам залишитися тільки друзями. Я не міг змиритися з цим і тому дізнався, де вона живе. Відвідав її – і ми почали зустрічатися.

Свій вільний час я став проводити, виходячи на вулицю й заводячи нових друзів. Я хотів бути в компанії, належати кудись. Згодом ми почали курити марихуану. Я подумав, чому б і ні, адже я відчував себе, як в раю, нічого мене не турбувало…

Про своїх нових друзів я не говорив нікому, навіть своїй дівчині. Я не усвідомлював, що падаю в життя, повне брехні. Це мене не турбувало, адже в мене була дівчина і багато друзів.

Це стало початком мого падіння. З кожним днем ​​ставало все гірше й гірше. Я все менше бачився з дівчиною, не відповідав на її дзвінки й усе більше часу проводив зі своїми друзями на вулиці. Це відбивалося й на відносинах удома: я віддалився від сім’ї, не допомагав їм. Мені дорікали, що я проводжу багато часу з друзями. Я не усвідомлював, наскільки ображав їх. Поступово я почав втрачати віру, перестав ходити до костелу, почав негативно говорити про священників і ненавидіти Церкву. Я повністю осліп, і сатана радів, що здобув мою душу…

Зовні справи мої йшли «добре», я нічого не потребував. Через два роки ми розійшлися з дівчиною, тому що я повністю уникав її. Я хотів вибратися з цього, але був слабкий. Хоча дівчина й залишила мене, але з марихуаною мені було краще, адже вона-то мене ніколи не покине. Я закінчив навчання, знайшов роботу. Але був настільки слабким, що впав у ще більш важкі наркотики. Говорив сам собі, який я пацан, що я на вірному шляху. Але все це було лише планом лукавого, що вів мене до погибелі.

Удома все змінилося. Я ніколи не був з сім’єю, коли вони потребували мене. Я працював і вирішив, що якщо хочу бути «справжнім фраєром», то в мене повинна бути й «справжня машина». Тож купив спортивну машину. Бувало, що після роботи по 2 тижні не показувався вдома, мене шукали, але мені було все одно. Я жив на вулиці – це був мій дім. Там я відчував себе добре, у мене було все: наркотики, можливість як заманеться витрачати гроші. Так тривало ще рік.

18 січня 2018 року, коли я йшов на роботу, мені зателефонував батько й сказав, що бабуся померла і мені потрібно якомога швидше прийти додому. У такий момент будь-хто би пообіцяв прибігти додому, щоб підтримати своїх близьких. Але я вчинив абсолютно протилежно – не міг винести цієї рани. Я взяв машину друга, яка їхала тільки на 2-х швидкостях, і відправився з компанією в ігровий зал. Ми поверталися, коли кругом була пітьма й хуртовина. Я був злий, що вже ніколи більше не побачу бабусі. Їхав невиправдано швидко, і раптом ми вилетіли з дороги. На щастя, ніхто не постраждав. Наступного дня, ще перед похороном, витягуючи машину на дорогу, я розмірковував над тим, що трапилося. За декілька секунд перед тим, як ми вилетіли з дороги, мені спало на думку відпустити кермо. Мені було вже все одно. Я прийняв це як урок від Господа. Почав трохи більше роздумувати про Нього, але свого стилю життя не змінив.

Через пів року я впав на коліна й просив Господа Бога: «Якщо Ти дійсно існуєш, зроби так, щоб на свій день народження я нарешті став розумнішим й отримав шанс почати все спочатку». Не повірите, що сталося потім! За декілька днів до Нового року мені зателефонував один священник із запрошенням до Меджуґор’я, від якого я вже двічі перед цим безцеремонно відмовився. На цей раз я його прийняв. Коли сказав про це вдома, усі були щасливі, а я не розумів, чому. Я не знав, що таке Меджуґор’є, тому просто запитав: що ми там будемо робити? Мені відповіли: молитися. Що ?! Молитися? Ніколи … Але батьків не турбувало, що я говорю. Вони вірили, що я повернуся іншим, адже стільки людей молилося за цей момент чуда!

Коли я стояв перед костелом у Меджуґор’ї, до мене підійшла одна дівчина, яка знала мене тільки з вигляду, і запитала, чи не хочу я піти на генеральну сповідь (сповідь за все життя, прим. Ред.). У мене саме по собі вирвалося: ТАК, ХОЧУ. Хоча я й не знав, що це таке. Я почав готуватися. Під час сповіді відчував, як із мене виходить усе зло, хоча іноді я мав відчуття, що мені щось заважає визнати всі свої гріхи. Після сповіді я тільки плакав і плакав.

Моє життя повністю змінилося. Я знайшов роботу, до своєї сім’ї ставлюся належним чином, а зі старих друзів уже мало з ким спілкуюся. Кожен день молюся за їх навернення. Життя з Богородицею – прекрасне, а іноді й дуже складне. Зло атакує з усіх боків, але з Вервицею в руках я вчуся долати спокуси та залишатися на добрій дорозі.

Лукаш, Словаччина