«..Я вам допоможу на вашій дорозі. Моя любов огорне вас, мов плащ, і вчинить з вас апостолів Мого світла – Божого світла. Любов’ю, яка походить зі смирення, будете приносити світло туди, де панує темрява – сліпота…»

(з послання Богородиці 2.07.2014р.)

Меджуґор’є – це місце, в якому все огорнуте любов’ю, часом здається, що в повітрі є якийсь особливий надприродній склад, який має вплив абсолютно на всіх паломників.

Моє життя, як і життя більшості паломників, можна розділити на «до» і «після» знайомства з Меджуґор’єм. Якось в житті так складається, коли людині дається все, вона навіть не замислюється над тим, звідки це все приходить. Нам здається, що ми господарі своєї долі, ми можемо вирішувати, чому бути, а чому ні, ми з легкістю приймаємо людей, і з такою ж легкістю їх відштовхуємо, ми судимо і осуджуємо.

Я теж вважала, що була тим самим господарем, якому все дозволено і не замислювалась над тим, що є добре, а що – не дуже. Я практично ніколи не ходила до церкви, за винятком хіба що свята Великодня, бо це традиція, бо так всі роблять, і не важливо було чому. Також я могла перевищити міру у вживанні алкогольних напоїв, часом навіть пробувала різні види наркотичних засобів, вважаючи, що це нормально, без докору сумління. І навіть з початком сімейного життя та народженням дитини, в моїй свідомості не відбувалось жодного переосмислення, що в результаті призвело, практично, до розпаду сім’ї та виявлення страшного діагнозу у мого маленького сина.

На той момент, я ще нічого не розуміла, мої дні звелися до щоденних зустрічей з лікарями, які розводили руками та говорили, що нашій дитині вже не можливо допомогти, що його діагноз – рак ІV стадії, що є тією межею, на якій все закінчується. І хоч я не була свідома багатьох речей, але одне я знала стовідсотково: я не хочу опускати руки і боротимусь за життя сина до останнього. Те, що неможливе для людини, можливе для Бога і, коли моє життя здебільшого проходило у лікарняній палаті, чи не вперше у своєму житті я вирішила з Ним познайомитись. Першою сходинкою для мене стала сповідь в невеличкій лікарняній капличці, хоч це не зовсім було схоже саме на сповідь, оскільки, я не могла вимовити і слова, здавалось, що в той момент мої сльози лились дощем за все моє життя. Поступово я почала молитись, читати Святе Письмо, розмовляти з Ним, і знаю, що мене слухали і чули, навіть тоді, коли я ще не зовсім усвідомлювала, що роблю. Тоді мені ще не було відомо, що означає, молитись серцем, я просто промовляла всі молитви, які попадались мені під руки, а ночами, без зупину читала Біблію, шукаючи розради, чекаючи на чудо.

Одного разу, після чергового консиліуму лікарів, які знову, розвели руками, сказавши, що допомогти нам, може хіба Бог, я пішла на рішучий крок: зібравши наші грошові заощадження, поїхала в Ізраїль, на Святу Землю. Ще не долетівши до Святої Землі, я познайомилась із жінкою, яка подарувала мені вервицю, з Меджуґор’я. І вже через два місяці, тримаючи в руках, ту саму вервицю, я стояла в Меджуґор’ї. В мене було відчуття того, що я приїхала додому, де на мене довго чекали, де за мене хвилювались, підтримували і кожної миті любили. Я відчула, як милосердне серце Богородиці торкнулося мого,– це був період спокою і благодаті. Саме в Меджуґор’ї, я навчилась молитись на вервиці, дізналась про “Пять каменів проти нашого Голіата”– щиру молитву, молитву серця, Сповідь, Пресвята Євхаристія, Піст, Святе Письмо. Це були ті переломні для мене дні, коли я зрозуміла більше, ніж за всі роки мого життя, що були до цього. Тепер бачу, що я повинна була пройти свій шлях випробувань, який вже від початку був спрямований на моє навернення.

Також саме в Меджуґор’ї я вперше познайомилась, з Адорацією – поклонінням Ісусові, присутньому в Пресвятих Дарах та не могла стримати сліз, оскільки відчувала Його присутність, Його любов, Його милосердя.

Жодного разу за час мого перебування я не телефонувала додому і не хвилювалася за свою дитину, бо точно знала, що все добре. Перебуваючи в тому спокійному часі, я дуже просила Небесну Маму подарувати мені можливість приїхати ще. Тоді я навіть не підозрювала, який подарунок мені готують небеса, і що через деякий час я буду привозити у Меджуґор’є групи паломників та дивитись, як вони змінюються на моїх очах.

Після повернення додому, з кожним наступним днем, здоров’я мого сина, покращувалось, пухлина зменшувалась, і хоч настрій лікарів все ще був скептичний, проте моя віра ставала все сильнішою. Я впровадила в своє життя все, про що просить Богородиця та бачила, як воно починає змінюватись на краще. Моя сім’я стала справді сім’єю, тією, в якій панує любов та взаєморозуміння, в якій день закінчується молитвою та подякою.

Щодо здоров’я нашої дитини, зараз хлопчик є абсолютно здоровим та щасливим. Пройшовши лише курси хіміотерапії, без жодного хірургічного втручання, його пухлина з кожним разом зменшувалась, а з часом взагалі пропала так, ніби нічого і не було, так, ніби, це був лише страшний сон. Лікарі і до сьогодні розводять руками, як таке можливо, як можливо те, що не підлягає поясненню, я лише усміхаюсь, бо знаю, що там де людина ставить крапку, Бог ставить кому.

Сьогодні я щаслива дружина і мама вже двох діток, які разом з моїм чоловіком, отримали запрошення Марії та теж побували в Меджуґор’ї. Це надзвичайна радість – стояти біля синього Хреста зі своєї сім’єю, підніматись разом на Подбрдо, проходити Хресну дорогу, дивитись на кроки своїх дітей та усвідомлювати безмежну Божу любов до кожної людини, адже переконана, що в кожній людині, в кожній сім’ї, вже від початку закладене щастя і радість.

(Романа, Україна)