Хочу розказати свою історію про знак любові, який дала нам Богородиця.
Ми одружені з чоловіком дев’ять років, у нас щасливий шлюб, ніколи немає великих сварок, є підтримка та взаємоповага. Можна було б назвати нас щасливими, але так склалося, що Бог не дарував нам дітей. Ми обійшли всіх можливих лікарів, здали всі можливі аналізи, у деяких кабінетах чули просто страшні діагнози, після яких плакали гіркими сльозами й у нас просто опускалися руки. Усі ці роки я просила Ісуса про милість для нас. Ми з чоловіком разом молились Помпейську дев’ятницю, їздили по святих місцях, які були нам доступні. Й от одного разу в такій молитві я зрозуміла, що хочу поїхати до Богородиці – чула про Меджуґор’є і вирішила, що маю там бути. Нам дуже довго не складалося з цією поїздкою: то ми не мали відповідної машини, щоб їхати в таку далеку дорогу, то згодом завадив ковід і не випускали за кордон, наступного року почалась війна і чоловік не може виїхати. Я зрозуміла, що вже три роки в нас просто не виходить поїхати, і вирішила, що, оскільки чоловік не може покинути країни й не знати, скільки це ще триватиме, поїду сама. Чоловік підтримав мене і казав, що буде подумки зі мною. У мене і моєї мами якраз на дату поїздки випадали дні народження, і я вирішила зробити їй такий подарунок та попросила їхати зі мною. Мама одразу радо мене підтримала, і ми поїхали вдвох, що вельми мене втішило, бо була не сама.
Приїхавши туди, я молилась і просила Богородицю про дар материнства для мене, щоб Вона виблагала для нас в Ісуса милість, щоб ми відчули, як це бути батьками, щоб нам була подарована здорова дитинка. Ідучи на гору, я думала лише про це. Сидячи біля могили Славка Барбарича, я ридала великими сльозами й просила, щоб він допоміг нам. Стоячи біля ніг статуї Воскреслого Ісуса й витираючи йому ноги, я просила про милість для нашої сім’ї. Знаю, що й мама була в молитві про це, і вірю, що сила маминої молитви за нашу сім’ю була ще дужчою, ніж моя. Я познайомилась у поїздці з дівчатами, і ми вирішили втрьох ще раз піти на гору вночі до Богородиці. Дорогою ми ділились своїми переживаннями й проблемами, розказували про себе. Коли почали підніматись на гору, пустився дощ і дорога виявилась досить складною. Десь на половині шляху він ставав усе сильнішим, а коли піднялись, нас просто вже здував вітер. Проте ми думали лише про свої наміри. Одна з дівчат запропонувала помолитись за мене, спитала, чи я не проти, і я погодилась. Вони читали молитву, а я молилась і просто ридала, не могла зупинитись. Розуміла, що Богородиця чує нас і обов’язково допоможе. Я вдячна цим дівчатам за молитву, вдячна за цю зустріч. У поїздці з нами був духовний керівник – отець Віктор, слова якого я запам’ятаю на все життя, який надав мені підтримку, уселив віру й сказав те, що закарбувалося в моєму серці. Усі люди, які були в цій поїздці, усі слова, усі розповіді, усі мої думки там – усе це дало мені спокій і віру. Я знаю, що ми зустрілись не просто так: кожен із нас мав принести щось іншому – якийсь досвід, якесь добре слово, якісь історії в цій спільній поїздці до Богородиці. Напевне, тому нам не виходило їхати вдвох із чоловіком, бо я мала зустріти цих всіх людей у паломництві.
І от коли ми повернулись додому, я приїхала зовсім іншою: у мене пропали сумніви, а думки стали чисті, і якось стало легше на душі. Ми поринули в наше буденне життя, у роботу й жили далі. Я була вдячна Богові за цю поїздку, за людей, яких там зустріла, за мій спокій тепер. І через два місяці після поїздки я дізнаюсь, що вагітна! Вагітна!.. Пишу це й плачу знову. Я дізнаюсь, що ношу під серцем дитинку! Ми сиділи з чоловіком і просто не вірили, і плакали. Бог почув наші молитви! Зараз моя донечка лежить біля мене, спить збоку і сопить, а я не можу повірити. Вона просто нереальна, така, яку я хотіла, така, якої я навіть уявити не могла: довге волоссячко, яке крутиться по боках, великі очі, рівненькі губки, пухкенькі щічки, вона схожа мені на ангелика з образочків. Щоразу, як дивлюсь на неї, як цілую її, як вона мені усміхається, я дякую Богові за неї, дякую, що почув нас і змилосердився.
Я пишу цю історію для таких пар, як ми, для тих, хто довгі роки ходить по лікарях, кому ставлять страшні діагнози, для тих, хто втратив віру… Просіть, вірте, не майте сумнівів, пам’ятайте, що в Бога все можливо. Також я максимально старалась описати свої поїздку і відчуття від неї. І якщо у вас промайнула думка, що ви хочете поїхати, – їдьте! Повірте, ви не повернетесь звідти такими, як були.
Тепер ми обов’язково поїдемо до Богородиці подякувати їй, уже всі разом, у новому складі, з нашою дівчинкою. Вірю, що в нас це вийде.
Христина Бабірад, Україна
