«Дорогі діти! Моє земне життя було простим. Я любила малі речі та тішилася з них. Я любила життя, дар від Бога, навіть якщо болі й страждання пробивали Моє серце. Діти Мої, Я мала силу віри та безмежну довіру в Божу любов. Усі ті, які мають силу віри, сильніші. Віра чинить так, що живеш за добром – тоді світло Божої любові завжди приходить у потрібну мить. Це сила, яка підтримує в болю та стражданні. Діти Мої, моліться за силу віри, довіряйте Небесному Отцю й не бійтеся. Знайте, що жодне Боже створіння не пропаде, але буде жити вічно. Кожен біль має свій кінець – і тоді починається життя у свободі там, куди всі Мої діти приходять і куди все повертається. Діти Мої, ваша боротьба важка. Буде ще важчою, але ви наслідуйте Мій приклад. Моліться за силу віри, довіряйте любові Небесного Отця. Я з вами, об’являюсь вам, підбадьорюю вас. Із безмежною материнською любов’ю голублю ваші душі. Дякую вам».
Послання Богородиці візіонерці Мір’яні 18 березня 2018 р.
Мені хотілося б розповісти про останній шлях, який ми разом із моєю мамою подолали перед її відходом у вічність. Можна сказати, що саме це послання Мір’яни провело нас через усі випробування, з якими стикається людина, поступово прощаючись із цим світом.
Мама була вже похилого віку, з важким діагнозом, що називають «квитком в один кінець», почувши про який, відчуваєш розпач. Так було і з нами… але я таки вирішила налаштовувати й себе, і маму не на поразку, а на перемогу.
Ми вирішили дивитися на все з надією на Небо та думати лише про те, як його досягти. Мама все життя належала до Лютеранської Церкви, але у віці вісімдесяти п’яти років вирішила приєднатися до Церкви Католицької, щоб мати можливість приступати до сповіді та Святих Таїнств. Якось після цього я запитала: «Мамо, ти хотіла б присвятити свої страждання перемозі Непорочного Серця Діви Марії?» «Так!», – відповіла вона, і ми склали молитву посвячення. Я читала, вона повторювала. То справді був чудовий момент, і її обличчя буквально світилося. Мама все життя любила Богородицю й зізналася, що ще в лікарні присвятила Їй своє життя. Здавалося, Божа Мати з радістю прийняла цей акт посвячення, і ми просто продовжували робити все можливе, щоб досягти Неба. Я щодня ходила на Святу Месу, багато молилася: читала Розарій, коронку до Божого Милосердя та інші молитви як у храмі, так і біля підніжжя Хреста. Наш настоятель також молився за маму. До нас регулярно приходив священник зі Святим Причастям, і мама завжди на це дуже чекала. Коли настав час останньої битви, то, ніби споглядаючи щось, невидиме для мене, вона із сяючим обличчям сказала: «Я буду щаслива!» Я не стала запитувати, що саме вона бачила тієї хвилини, просто дозволила відбуватися всьому, як є. Іншим разом вона сказала: «Я відчула, що за мене вже молиться небесна парафія». Так я зрозуміла, що не тільки ми, рідні, молимося за вмираючого, але це роблять і жителі неба, – мабуть, це називається спілкування святих.
Настали останні дні… До нас прийшов священник, мама отримала прощення всіх своїх гріхів і прийняла останнє Святе Причастя, після якого вже нічого не їла, тільки пила воду. Можна сказати, що все сталося так мирно, як тільки можливо.
Коли ми обидві думали, як саме це може статися, я відчувала в серці, що мама відійде на прекрасне свято. Але ми не знали, якого саме, адже був січень, і наше Різдво ми вже відсвяткували.
Якось, коли мама вже лягла в лікарню, я багато молилася весь день, а ближче до вечора відчула, що вона зі мною поряд, дуже радісна та щаслива. Вона прийшла попрощатися. Увечері мені зателефонували з лікарні. Лікар не міг говорити, і я спитала сама: “Мама померла?” Він відповів: «Так», – здивований, звідки родичі знали це ще до дзвінка.
Так мама пішла своїм шляхом. Прощальна Свята Меса, яку служив єпископ, більше нагадувала не жалобну, а святкову – так було урочисто та красиво, що серце наповнювалося величезною радістю.
Ах, так… мама пішла на Різдво, що святкують за східним обрядом, 7 січня.
Інга
Латвія
