Річна сповідь (о. Славко Барбарич, OFM)

Ми всі знаємо, що одна із церковних заповідей гласить: сповідатися зі своїх гріхів принаймні раз на рік і причащатися Таїнством Євхаристії у Великодній час. Така позиція Церкви мала свої причини, але в нашому роздумі ми не будемо пояснювати їх. Однак можна ствердити, що у свідомості багатьох вірян існує поняття про одну сповідь на рік.

Якщо ми порівняємо духовне життя з тілесним, то гріх – це хвороба. І можна з легкістю собі уявити, як небезпечно сповідатися лише раз на рік. Хіба ми чекаємо рік, коли нас щось турбує, коли знаємо, що хворі? Ні, ми відразу починаємо шукати лікаря. Як тяжко стає жити, якщо лікар повідомляє нам, що ми прийшли запізно, хвороба прогресує й уже нічого вдіяти не можна. Як страшно й безнадійно звучить у вухах хворого такий діагноз!

Тому, коли ми згрішимо, коли нашкодимо собі й ближньому, не варто чекати ані хвилини, адже душевні рани та внутрішні конфлікти, які ми носимо в собі, не намагаючись нічого з ними зробити, стають усе небезпечнішими. Такі рани вбивають духовне життя людини.

Не слід чекати річної сповіді. Це згубно для душі. З таким підходом вірянина гріх не розглядається як щось, від чого треба якомога швидше звільнитися та відразу відкрити своє серце для благодаті примирення й прощення. Гріх притуплює розум та свідомість людини. Вона стає нечутливою. Такий стан небезпечний як для самої людини в гріху, так і для суспільства чи сім’ї, де цей гріх чиниться. Це смертельний удар для єдності, любові, миру й для будь-якої духовної практики. Такий стан необхідно виправляти. Важливо зрозуміти, що не варто чекати чи відкладати сповідь, так само як не варто зволікати з лікуванням хвороби, яка не лікується сама по собі, але з часом стає усе загрозливішою для життя.

Вірянин швидко звикає до свого стану в гріху та продовжує вважати себе добрим християнином. Насправді ж він перестає ухилятися від зла, поступово стаючи таким самим, як люди, що не пізнали Бога. Через це його християнське життя стає поверховим і незрілим. Його ставлення до Бога й Христа починає спотворюватися, він стає паном і суддею для самого себе. Ним оволодіває гординя. Оточений темрявою та злом, упевнений у власних силах свого розуму та праці, він стає дуже далеким від дарів Святого Духа. Спостерігаючи таку ситуацію, ми розуміємо, що мав на увазі святий Павло, кажучи: «Багато ж є тих, що про них я часто говорив вам та й тепер з плачем говорю, які поводяться як вороги Христового хреста. Їхній кінець – погибель, їхній бог – черево, їхня слава – у їхній ганьбі, вони думають тільки про земні речі» (Флп. 3:18-19), і більше не знають, що є істинним добром. Совість розсудливого християнина не дозволяє забути чи проігнорувати якогось гріха. Вона завжди закликає противитися гріху, інколи навіть ціною життя, аби дари Святого Духа могли рости й розвиватися.

Окрім щомісячної сповіді, а також сповіді від випадку до випадку, варто задуматися про сповідь усіх членів сім’ї перед якимось важливим святом чи подією в сім’ї, наприклад, хрещенням, вінчанням, але також і під час серйозних переживань, конфліктів у сім’ї. Кожна сім’я, члени якої серйозно ставляться до Таїнства Примирення, обов’язково знайде таку можливість.
У багатьох країнах є прекрасний звичай: перед парафіяльним святом настоятель парафії та інші священники закликають усіх парафіян прийти на сповідь.

Print Friendly, PDF & Email

Попередня

Де немає любові – там немає життя

Наступна

Будьте творцями миру (Тереза Ґажійова)