Мене звати Вікіца Додіг, я з Меджуґор’я. Зростала і тут, і в Німеччині.
1986 року в Меджуґор’ї, під час свідчення візіонерки Віцки, я пережила глибокий досвід миру. Це був мир, який міг дати лише Бог. До того часу вважала себе доброю християнкою, щонеділі ходила до церкви, ми постили в сім’ї, молилися щодня. Але це була традиційна віра без досвіду живого Бога. До цього досвіду Бог був для мене образом, створеним моєю бабусею: чоловік похилого віку, у якого є груба книга, де він пише всі мої гріхи, і горе мені, як тільки я постану перед ним.
Потім я почала шукати Бога – і зустріла отця Славка, який переконав мене стати гідом для паломників, згодом перекладачем. Це було 34 роки тому. Я також представник центру для німецькомовних паломників. Маю двох синів: одного на небі, другого на землі. Я одинока мати: мій шлюб анульований церквою. Я намагаюся жити за посланнями Богородиці.
Отця Славка Барбарича я знала з вигляду ще перед початком об’явлень. Одного разу він сказав, що якби він не став францисканцем, то, безумовно, був би професійним футболістом. Він любив спорт. Мій батько теж був спортсменом, вони були знайомі з отцем Славком ще зі школи, тому в мене була можливість познайомитися з ним. Швидше, це були стосунки, які базувались на повазі до священників, на тому, як я була вихована. Я завжди вітала його: «Слава Ісусу Христу…»
Але потім, коли почалися об’явлення, я також зацікавилася Меджуґор’єм, пережила перше навернення, роздумувала над тим, щоб стати гідом для паломників, тож мала можливість ближче познайомитися з ним.
Я згадала одне речення, яке він часто вживав, коли був із моїм батьком або спортсменами: «Здорове тіло – здоровий дух». Це було для нього дуже важливо. Завжди, як міг, він підтримував талановитих людей. Займатися спортом – це талант, який Бог тобі дав. Мене в цьому освіченому францисканцеві, що говорив сімома мовами й мав докторський ступінь, захоплювало те, що він був нормальним і цікавився спортом. Як молода дівчина, я була дуже ним вражена, стала за ним більше спостерігати й хотіла пізнати його краще.
Те, що я стала гідом, було його ініціативою. Чому? Я завжди потрапляла на очі, щось робила, щось перекладала, бо знала німецьку. Одного разу він прийшов до нас додому й поклав на стіл купу різноманітних книг заввишки близько півметра, промовивши: «Скажи Вікіці, нехай вивчить це». Коли я повернулася додому, мати переказала мені слова отця Славка. Я взяла першу книгу – «Ключ до Біблії», сказала собі: «Добре». Друга книга – «Послання Богородиці», відтак – Катехизм … Навіщо мені цьому вчитися?
Я пішла до отця Славка й запитала: «Для чого це?» Він відповів: «Та ж на іспити!» і – був здивований, що я не знала, що буду гідом. Був упевнений у тому, що я буду це робити. Його типовою рисою було те, що він не запитував, хочеш ти щось робити чи ні. Якимось чином він припускав, що ти побачиш, помітиш проблему чи потребу – і зреагуєш. Він просто очікував, що людина, яка є християнином, побачить проблему й відреагує. І він чекав цього від мене: «Ти говориш двома іноземними мовами, у тебе була така можливість. Прошу, відповіси на потребу. Краще будеш гідом ти, яка тут удома, знаєш місце, маєш віру, ніж хтось чужий. Богородиця особливо вибрала саме цю парафію, і ти б мала відповісти».
Спочатку я боролася проти цього, але коли почала, винятково пережила його близькість у тому сенсі, що отець Славко був готовий допомогти мені, чим міг. І це також було його типовою рисою. Він завжди всім допомагав. Він завжди зупинявся на людині, яка мала проблему, хоча вже тоді, 1986-1987-го, у нього було мало часу. Він відкладав усе набік і виділяв час для тієї людини, яка цього потребувала.
Одного разу ми розмовляли перед церквою, як підійшла група паломників. Він висунув мене вперед і сказав: «У мене немає часу, вона все вам скаже», – і пішов. Вони почали ставити мені питання, а я не могла на них відповісти. Краще б провалилася під землю. Наступного дня купила всі книги німецькою мовою в сувенірних крамницях (тоді їх було вже дві) і почала читати. Але виникла проблема. У кожній книжці було написано щось інше. Що правда? Тож я побігла за отцем Славком, щоб він сказав, що є правдою. Так було щоразу, коли я натрапляла на щось, із чим не могла впоратись. Я побігла за ним, він відповів мені швидко, бо завжди поспішав, але знав, що повинен відповісти мені, щоб я була спокійна й могла читати далі… Цей спосіб, у який він до мене підходив, мене формував. У моєму житті були різні періоди, були тяжкі падіння, але він ніколи не дозволив мені, щоб я залишилась лежати. Зранення, падіння, гріх – це природно для кожної людини. Одного разу він сказав мені: «Вікіце, ніхто не може стати святим, якщо він не грішник». За винятком Діви Марії, ми всі грішні і йдемо шляхом до святості. Це нормально, що впадеш, але не нормально, якщо залишатися лежати. Він часто говорив мені, особливо коли мені було важко: «Ти не маєш права залишитись лежати. Кричи, посварися з Богом, роби, що хочеш, але, головне, устань!»
Іноді в житті трапляються такі речі, коли всі від тебе відвертаються, і я пам’ятаю, що отець Славко був тим, хто завжди обіймав, коли інші відвернулись. Він завжди знаходив у людині те, що дає їй цінність. Він говорив: «Якщо Бог бачить, що ти дорогоцінний, хто ти такий, щоб сумніватися? Хто я такий, щоб судити тебе, коли Бог не судить тебе?» Устань, стань на коліна, попроси прощення і йди вперед. Такими були мої стосунки з ним.
Він теж мав деякі людські риси, які робили його людиною й наблизили до нас. Мені в ньому подобалось те, що, незважаючи на те, що був освічений і мав глибоку віру, він залишався нормальним і міг наближатися до людей, не роблячи жодної різниці. Він ніколи не дозволяв своїй мудрості відокремлювати його від інших. Це була його чеснота.
